Кирилюк Параскева

Понад 18% усіх українських Праведників народів світу – уродженці Вінниччини. Це більше ніж в інших восьми сучасних областях Південної та Східної України. Чим же пояснюється така кількість? Упродовж століть єврейська громада становила значну частину від загальної кількості населення регіону й мала близькі зв’язки з іншим етнічними групами в містах та селах. Тож під час Голокосту ці зв’язки і стали рятівними: сусіди, друзі, колеги чи просто знайомі намагалися вберегти життя одне одного.

Крім того, під час Другої світової війни Вінниччина була розділена між двома окупаційними режимами: північна частина (включно з м. Вінниця) відійшла до Райхскомісаріату Україна та перебувала під контролем німецької влади, а південна – до губернаторства «Трансністрія», що було румунською зоною окупації. Подібна ситуація створила певні умови для порятунку євреїв, оскільки з’являлася можливість перевести їх на території під румунською окупацією, де було порівняно більше шансів вижити.

Свою долю з єврейською родиною Диклерів розділила й одна з вінничанок – Параскева Кирилюк. Під час голоду та розрухи 1920-х рр. Параскева вирушила з рідного села до м. Вінниця в пошуках заробітку. Зовсім скоро вона знайшла дім і роботу нянею в єврейській родині Диклерів та була поруч із ними під час усіх радісних і трагічних моментів. У 1932 р. мати сім’ї померла, а ще через 5 років Ілля Диклер вдруге одружився на Басі Толчинській, тож Параскева тепер турбувалася про чотирьох дітей – Лазаря та Фіру (діти Іллі від його першого шлюбу) та Семена й Буму (діти Басі від першого шлюбу). Згодом народився ще один хлопчик – Григорій.

Ілля Диклер так і не зміг спостерігати, як його діти ростуть: уже через кілька тижнів після народження наймолодшого сина Іллю заарештували. Його звинуватили в антирадянській агітації, участі в контрреволюційних угрупованнях та засудили до 8 років таборів. Тільки в 1946 р. стало відомо про смерть Іллі Диклера.

Із початком німецько-радянської війни Лазар, Фіра та Семен були мобілізовані до Червоної армії. Весь цей час Параскева підтримувала Басю Толчинську в її горі, піклувалася про дітей. Вона була поруч, коли німецькі війська зайшли до Вінниці. Параскева мусила спостерігати, як люди, яких вона любить, зазнають принижень та побоїв, виганяються з громадського життя. Бася та її діти були змушені носити спеціальні розпізнавальні знаки – зірки Давида. Такий самий знак був намальований на оселях усіх євреїв міста (будинки українців позначалися хрестами).

Уночі 19 вересня 1941 р. розпочалася перша облава на євреїв м. Вінниця. Уночі в їхні будинки вривалися, людей виганяли на вулицю, багатьох лише у спідньому. До 10 ранку вони мусили стояти у дворах, посеред вулиць у паніці перед невідомим. Того дня близько 10 тис. євреїв було розстріляно в П’ятничанському лісі, зокрема жителів будинку для людей похилого віку та єврейок-породіль із немовлятами з пологових будинків міста. Серед загиблих була Бася із сином Бумом, він відмовився залишати маму. Маленького Григорія встигли віддати Параскеві.

Відтоді Параскева Кирилюк мусила переховуватися, щоб врятувати життя дитини. Вона перебралася в іншу частину міста, щоб ніхто не впізнавав Григорія Диклера, і ніколи не відпускала його далеко від себе. Параскева всім казала, що це її маленький син, але мало хто вірив. Під час чергової облави їй було наказано з’явитися з хлопчиком до поліції, вони хотіли встановити особу Гриші.

Параскеві з Гришею надзвичайно пощастило: медик, який здійснював огляд, зробив заяву, що дитина не належить до євреїв та відпустив хлопчика додому.

Лише в березні 1944 р., після вигнання нацистів із Вінниці, Параскева змогла повернутися до будинку Диклерів, згодом до них приєдналися брати та сестра Григорія. Вона вирішила присвятити своє життя хлопчику та всиновила його. Завжди була поруч, турбувалася, виховувала онуків.

18 січня 2004 р. Яд Вашем удостоїв Параскеву Кирилюк почесного звання «Праведник народів світу».